Три роки за сто: Як в Україні стало цікаво дивитися документальне кіно

За останні три роки в Україні вийшло чимало повнометражних документальних фільмів, що стали подіями. Це і майстерна робота з масштабною історичною темою "Будинок "Слово"", і портрет роботи класика Сергія Буковського "Головна роль", і діагностика суспільства, яке ми почули у фільмах "Українські шерифи" і побачили у стрічці "Дельта". Це "Перша сотня" як дослідження епохальних змін на прикладі учасників Революції Гідності, "Крим. Як це було", де на відстані метра задокументовано анексію півострова. І це якісно нова історія про футбол на полі жіночих прав "Домашні ігри"…

Усі ці роботи поєднує новий рівень і, що важливо для індустрії — визнання в Україні. "Дельта" була представлена у програмі "Докухіти" кінофестивалю Docudays UA. Стрічка "Домашні ігри" перемогла у міжнародному документальному конкурсі Одеського міжнародного кінофестивалю. Роботи громадського об'єднання "Вавилон 13" здобули мільйони глядачів у соцмережах, а на основі їхньої хроніки постає цілий революційно-військовий кінорух.

"Документальний кінематограф вибухнув. Це рубікон, який ми перетнули, і після цього повернутися у формат традиційного укртелекіно не можна", — каже кінорежисер, один із лідерів "Вавилона 13" Володимир Тихий.

Документалісти здобули нову, вимогливу аудиторію, що орієнтується у світових тенденціях неігрового кіно. "Поступово зростає дистрибуція у прокаті і, відповідно, зростає звичка дивитися документальні фільми", — коментує директор дистрибуцiйної компанiї 86PROKAT Ілля Гладштейн. До того ж в Україні розвивається альтернативна дистрибуція — спеціальні покази, кіноклуби та у соцмережі.

"Вміння знайти аудиторію фільму на етапі виробництва та дистрибуції зараз одні з найбільших викликів для продюсерів і кінорежисерів", — каже кінопродюсер, керівник кінокомпанії "МаГіКа-Фільм" та один із засновників Docudays UA Геннадій Кофман.

Фінансування: більший вибір, більше формальностей

Гарячі теми для українських авторів виникли в руслі системних змін української кіноіндустрії, від пітчингів до започаткування патріотичного конкурсу і міжнародних перспектив у співпраці з учасниками "Єврімаж". Детальніше про знакові зміни у державній політиці читайте тут.

Без документальних фільмів неможливо уявити ані кінофестиваль "Молодість", ані конкурсну програму ОМКФ. Docudays UA став помітним міжнародним форумом, що розвиває освітню платформу та індустріальний майданчик, а кінофестиваль 86 задав стандарти роботи з мистецьким кіно.

І попри те, що документ "Про державну підтримку кінематографії" завис без змін у бюджетному законодавстві, прориви в документальному кіно випереджають парламент.

Кінопродюсер, керівник кінокомпанії "МаГіКа-Фільм", один із засновників Docudays UA Геннадій Кофман

"Вперше за всі роки незалежності існує прозора система захисту кінопроектів, українське кіно представлене практично на всіх найбільших світових кінофорумах. Україна вже стала об'єктивною реальністю, повноцінним і повноправним гравцем на міжнародному ринку. В копродукції з Україною знімають свої фільми провідні європейські режисери та продюсери",— каже Геннадій Кофман.

До послуг творчих групп більше джерел фінансування. Щойно кінематографісти засвоїли формат пітчингів Держкіно, а самі презентації почали транслювати онлайн, конкурс призупинили. У 2018-му автори мали вивчити вже інші правила конкурсу в рамках Програми виробництва та розповсюдження фільмів патріотичного спрямування Мінкультури.

Вже другий рік поспіль заявки на фінансування документальних проектів надходять до Українського культурного фонду. Згальний бюджет програми "Підсилення потужності українського аудіовізуального сектору", на участь у якій подаються документалісти, складає 400 млн гривень. Як уточнили в УКФ, фінансову підтримку передбачено для повного циклу виробництва фільму — від препродакшена до промоції. Як уточнили в УКФ, оцінюють проекти три експертні ради. Вони розглядають "змістове, фінансове та комунікаційне наповнення заявок". Проекти мають бути реалізовані в обумовлений термін: з 10 червня до 31 жовтня.

"У 2019 році УКФ робить акцент у секторі аудіовізуального мистецтва на підтримці таких тематичних напрямів: соціально значимі історичні та культурні події (у тому числі часів незалежної України), біографії видатних українських діячів, екранізація творів української літератури (у тому числі український фольклор), навчальні та виховні відеопродукти", — ідеться у відповіді на інформаційний запит за підписом виконавчого директора УКФ Юлії Федів.

Продюсер Ілля Гладштейн

Невелику фінансову підтримку документалісти можуть отримати в регіональних кінокомісіях. І хай ідеться не про великі суми, на початку виробництва вони дуже важливі, зауважує продюсер Ілля Гладштейн.

"Свої перші кошти на фільм "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго" ми отримали на конкурсі проектів Львіської кінокомісії. І якби не ця підтримка для дослідницьких пробних зйомок, для підготовки трейлера, до пітчингу Держкіно не дійшли б)", — розповів продюсер.

"Добре, що ці внутрішні джерела тепер диверсифіковані, і це допомагає уникнути різного роду упереджень. До того ж завдяки програмам УКФ, нарешті, маємо таку необхідну можливість подаватися на розвиток проекту, розвідки, дослідження, написання сценарію тощо", — коментує кінопродюсер Світлана Зінов'єва.

Міжнародна співпраця для українських документалістів уже "безвіз". До їхніх послуг такі програми, як "Креативна Європа", Cultural Bridges і от-от —"Єврімаж". Майстерні і конкурси для авторів проектів діють майже при кожному міжнародному кінофестивалі. Ще один шлях здобути фінансування — партнерство з іноземними виробниками, що заручилися підтримкою фондів чи культурних програм у своїх країнах, або самостійний пошук таких грантів.

Втім будь-яка робота з закордонними фондами — це все ще питання досвіду і неабиякий клопіт, відзначає Світлана Зінов'єва. На продюсера чекають збільшення бюджету чи обсягу роботи, чималі витрати, які слід покрити чи власним коштом, чи за рахунок грантів.

Шляхом монетизації праці документаліста в щасливих випадках може бути телебачення. В Україні це суспільний мовник "UA: Перший". "Через проблеми телеканалу з закупівлями доводиться погоджуватися на мінімальні суми. Якщо все буде добре із суспільним, і вони матимуть фінансування, це був би чудовий шлях розвитку. Адже в усьому світі суспільні мовники є основним фундаторами документальних фільмів", — каже Ілля Гладштейн.

У пошуках телеканалів для партнерства, документалісти роблять несподівані відкриття. Так, кінорежисер Костянтин Кляцкін розповів, що фільм "Крим. Як це було" чималу аудиторію здобув завдяки показу на парламентському телеканалі "Рада" із його добрим охопленням у регіонах. Також права на показ фільму купував "UA: Крим".

Серіалом вавилонівців "Аеропорт. Хроніка кіборга" теж зацікавилися регіональні телерадіокомпанії. І, попри ненормативну лексику, демонстрували ці унікальні кадри в ефірі. Продюсер Світлана Зінов'єва розповіла, що нещодавно права на показ цілого пакету документальних фільмів, які вона продюсує, придбала Краматорська ТРК "Регіон–Донбас".

Продюсер Світлана Зінов'єва

Контракти на найбільші суми укладаються з російським каналом "Настоящее время" (Чехія), що є спільним проектом "Радіо Свобода" за участі "Голосу Америки". Це один з найбільших закупників документального кіно в країнах пострадянського простору.

"Підтримуючи фільм фінансово, продюсери "Настоящего времени" ще й автоматично купують на етапі виробництва і права на його показ, — розповів Ілля Гладштейн. — Це означає, що у фільму вже автоматично є багатотисячна аудиторія".

Українські документалісти мають і ширший досвід співпраці з цим каналом. Один із таких прикладів — виробництво документального телесеріалу про жіночий футбол "Прекрасна гра", режисером якого виступила Аліса Коваленко.

Дистрибуція: від кінотеатру до військової частини

Аудиторія українського документального фільму в найкращому випадку складає 4 тисячі людей. "Основні покази відбуваються на кінофестивалях — максимум 1000 глядачів, у кінопрокаті — це ще півтори-дві тисячі глядачів в кращому разі, — підраховує Ілля Гладшейн. - Якщо у фільму добрий сейлз-агент, його покажуть на десятку міжнародних кінофестивалів. І тоді сумарна аудиторія складе до 10 тисяч людей у кінотеатрах. Але якщо фільм потрапляє на телеканали, цифра зросте до сотень тисяч".

Щодо кінотеатрів, за досвідом 86PROKAT, аудиторія документальних фільмів переважно сконцентрована в Києві та в таких містах, як Харків, Львів, Одеса. І переважно вихована декількома кінотеатрам: "Жовтень", "Київ", "Ліра", у "Кінопалац" (Львів), "8 1/2" (Харків), "Зелений театр", "Hub Гостиная" (Одеса)". "Найважче пропонувати документальне кіно мережам кінотеатрів. До експериментів відкрите хіба керівництво "Планети кіно", — додає Ілля Гладштейн.

Критерій у кінотеатрів простий: найбажанішими для показу є глядацькі кінофільми, до категорії яких документальне потрапляє рідко.

Найпопулярніші українські документальні фільми у кінотеатрі "Жовтень"

Назва	Кількість тижнів прокату	Кількість сеансів	Кількість глядачів
2016
"Російський дятел"	4	70	572
"Бранці"	4	35	272
"Крим. Як це було"	3	20	179
"Жива ватра"	6	107	1907
"Лобановський"	4	88	1769
2017
"Рідні"	4	69	639
"Джамала. UA"	3	18	78
"Справа Рифи"	3	18	82
"Школа №3"	2	17	115
"Будинок "Слово""	3	57	788
2018
"Міф"	6	59	1419
"Серце мами Гонгадзе"	3	18	39

"Наша аудиторія відгукується на цікаве кіно, — коментує заступник директора кінотеатру "Жовтень" Людмила Горделадзе. — "Жива ватра", окрім художньої довершеності, привернула увагу глядачів і як подія, приклад того, що українське кіно заявило про себе як національне. Байопік "Лобановський", окрім того, що ця картина цікава й оригінальна, є першою повнометражною стрічкою про видатного тренера. "Будинок "Слово" — абсолютно влучне кіно для підлітків, аудиторії школярів".

У випадку з неігровим кіно дистриб'ютор щоразу вирішує надзавдання. "Документальний фільм просто не здатен зацікавити таку саму широку аудиторію, як ігровий, — пояснює Ілля Гладштейн. — І оцінювати успіх промокампанії лише зборами необ'єктивно. Скажімо, до випуску у кінопрокат фільму "Рідні" ми організували прем'єри за участі Віталія Манського та масу публікацій. А втім, у фільму було дві тисячі українських глядачів. Промокампанію варто було би оцінювати охопленням, адже часто ми будуємо ім'я режисеру, ім'я іншим членам команди — ось чим займається дистриб'ютор документального кіно 86PROKAT".

Найпопулярніший інструмент просування документального кіно — спеціальні заходи, прес-конференції чи зустрічі з режисером. "Здебільшого, це працює для одного прем'єрного, показу. Так було з фільмом "Рідні" — значна частина глядачів прийшли саме на показ фільму за участі кінорежисера Віталія Манського", — каже Людмила Горделадзе.

Труднощі з показом документального кіно в кінотеатрах можна вирішити за державної підтримки, каже Гладштейн. Наразі ж беруться за це кіно не з метою заробітку. "У нашій країні немає жодного дистриб'ютора, який був би зацікавлений системно займатися просуванням документального кіно, — нагадує Геннадій Кофман. – Відповідь на поверхні. Документалістика навіть потенційно не обіцяє значних прибутків, а отже за визначенням, не може розглядатися як комерційний бізнес-проект".

Спроби винайти успішний шлях дистрибуції були. 26 тисяч глядачів зібрали Леонід Кантер та Іван Ясній, організовуючи разові покази в кінотеатрах фільму "Добровольці Божої чоти". Вони самі пропонували стрічку керівництву кінотеатрів у Києві та регіонах як спеціальну подію.

Показ фільму "Добровольці Божої чоти" у Кременчуці. Фото: www.05366.com.ua

Минулого року подібним шляхом було започатковано покази фільму "Війна химер". Усім бажаючим надавалася копія фільму для некомерційного показу. Як зауважила режисер фільму Марія Старожицька, завдяки "народній дистрибуції" вдалося зібрати близько двох тисяч глядачів.

Ще один спосіб знайти аудиторію — спеціальні кінофестивальні події "Мандрівного фестивалю Docudays UA". За даними Геннадія Кофмана, з жовтня по грудень 2018-го такі покази відбулися на 220 майданчиках в усій країні і зібрали майже 110 тисяч глядачів. До того ж кінофестивалю вдалося сформувати мережу "з понад 200" кіноклубів DocudaysUA в вишах, школах, бібліотеках, в закладах пенітенціарної системи.

"Вавилон 13": пошуки глядача й експерименти у виробництві

Останні три роки "Вавилон 13" демонструє різноплановий підхід до роботи з відзнятим матеріалом і показу фільмів. Оскільки комерційні цілі об'єднання не переслідує, найчастіше це YouTube, і як доповнення — фестивальні покази, кінопрокат і телеефір.

"Прокат документального кіно перейшов у формат інтернету, — вважає Володимр Тихий. — Зараз на YouTube є групи аудиторій, з якими ти потім спілкуєшся і наживо. Ці люди йдуть дивитися наш фільм і в кінотеатр. Демократичність таких майданчиків дозволяє збирати унікальні аудиторії. І тут найбільше значення відіграє тема, не художній рівень або кінематографічні особливості проектів".

Документують учасники громадського об'єднання з близької відстані. Розпочали із короткометражних фільмів під час подій на Майдані у 2013-му та на початку 2014-го. Тоді в Україні створили безпрецедентний штаб кінематографістів. Вавилонівці публікували у соцмережах роботи за день-два після бурхливих подій. Їхніми очима мешканці США, Франції чи Португалії бачили "історії-події": сутички учасників Революції Гідності із силовиками, особистостей.

"Ці маленькі фільми — художня форма, що дозволяє відчути ту реальність, — каже Володимир Тихий. — І це було найнеобхідніше на той момент. Найважливіше, що ми дали прозвучати на українському культурному рівні цим подіям — Революції і руху добровольців, що не пустив ворога вглиб країни".

Кінорежисер, один із лідерів "Вавилона 13" Володимир Тихий

Найпершим повнометражним підсумком цієї спільної роботи став фільм "Сильніше, ніж зброя", що буквально кинув глядачів у вир подій Майдану. У наступних кінороботах вавилонівці продовжують досліджувати зміни в країні.

Майже всі знакові фільми об'єднання представлено на YouTube. Окрім короткометражних стрічок це вебблог MAIDAN'2013-2014 про історію Революції. Історик Станіслав Грещишин започаткував його у 2017-му. Відеозаписи, де пряма мова чергується з хронікою, публікувались щотижня протягом трьох місяців. Для його поширення основним майданчиком був Facebook. Більшість випусків перетнула межу у 100 тисяч переглядів.

У вільному доступі документальні розслідування Романа Любого — про розстріл пасажирського автобуса у Волновасі "Комбат задоволений" та про обстріл Маріуполя "Мікрорайон "Східний", що побудовані на перехопленні телефонних розмов, слідів злочинців у соцмережах.

На YouTube можна також переглянути серіал "Аеропорт. Хроніка кіборга". Ці матеріали об'єднанню передав Олексій Болдирєв, який у форматі вебблогінгу вів зйомки на мобільний телефон. Його епізоди зібрали десятки тисяч глядачів. Ще трохи, і він наздожене хіт об'єднання "Три дні в аеропорту" із понад мільйоном переглядів.

Із показами на великому екрані статистика зовсім інша. Найбільші покази фільму "Перша сотня" про епохальні зміни у житті учасників Майдану відбулися на DocudaysUA-2018 та в ефірі телеканалу "1+1". За сюжетом, після Майдану, а надто після розстрілів активістів, для учасників тих подій участь у війні проти російської агресії стала єдино можливим рішенням. Вони ідуть добровольцями на фронт.

На час, коли в рамках DocudaysUA-2018 відбулася прем'єра, чимало глядачів уже відрефлексували ці події. Надалі "Перша сотня" подорожувала фестивалями за кордоном. А у прокаті вона очікується навесні 2019-го. Прикметно, що фільм громадского об'єднання було створено вже у співпраці зі стороннім продакшеном "Альбатрос Коммунікос Україна" (продюсер — Анна Капустіна). Державна підтримка стрічки склала майже мільйон гривень.

Стрічка "Перша сотня" здобула приз глядацьких симпатій на Docudays UА, а рік тому почесною премією імені Матросова на фестивалі було відзначено "10 секунд" Юлії Гонтарук — пост-історію обстрілу Маріуполя, яку оповіли мешканці міста.

За цей період у "Вавилона 13" вийшла і низка телевізійних фільмів, з-поміж яких найчастіше транслювався "Небо падає. Три місяці з історії Устима Голоднюка".

Зйомки Майдану було передано до Музею Революції Гідності. Тим часом наближається до завершення копродукційна військова комедія — на основі міні-серіалу "Бліндаж" про пригоди трьох бійців. Це спільне виробництво української "Директорії кіно" і GoodLoveFilm (США). Фільм має коротку влучну назву: "Котик з палаючими очима, або як ми полюбили лопати в умовах обмеженої військової операції з елементами тимчасового військового стану".

"Хроніки з війни багато, але за драматизмом вона відрізняється від того, що ми знімали на Майдані, — коментує Володимир Тихий. — Там концентрація подій принципово інша. Часами й на Майдані було ризиковано, Юрія Грузінова серйозно поранили, а травм зазнали всі, хто там був. На Сході ж просто реальна війна, і це серйозно вносить корекцію у фільмування. У нас є унікальні зйомки з фронту. Їх багато, і вони ще дочекаються свого часу".

Освіта: більше маркетингу, більше ерудиції

Як би не складалися індустріальні правила для документального кіно, авторам, які хочуть бачити його на великому екрані, поряд з продюсерами час опановувати маркетинг та працювати за ринковими стандартами. Здавалося б, це очевидні речі. Однак, як розповів член Експертної комісії Держкіно Геннадій Кофман, якість проектів, що подавалися на пітчинги Держкіно, була нерівною. "Часом важко було пробитися до змісту, бо автори вдавалися до гугл-перекладача", — розповів член Експертної комісії Геннадій Кофман.

Навчальні програми для виробництва фільмів для України — уже стала практика. Напрямком "Навчання. Обміни. Резиденції. Дебюти" опікується Український культурний фонд. Навіть незалежні молоді кінорежисери можуть звернутися до таких майданчиків, як Indie Lab. Днями її учасники представили короткометражні роботи з глибокими оригінальними ракурсами фільмування реалій України.

Тренинг Indie Lab

Кіноподюсер Світлана Зінов'єва впевнена: українське кіно має бути розмаїтнішим. Нехай навіть мистецькі фільми є одними з найскладніших для дистрибуції. "Це мало би стати предметом державної політики. Можна було б нам з країнами Балтії, наприклад, заснувати телеканал типу Франко-Німецького АRTE", — міркує продюсер. Також вона додає: "У нас абсолютно не розвинена така важлива для документального кіно форма, як есе. Всі знають, що потрібна цікава історія і герой. Але кіно може не лише розповідати захопливі історії! Кіно може ділитись думками про важливі речі: про час, про буття зрештою". На її думку, такий спосіб авторського висловлювання був би доречний у фільмах про історію країни, про видатних особистостей, яких ми сьогодні маємо відкрити собі і світу.

Ілля Гладштейн переконаний: "Найбільше потрібна державна підтримка майданчиків для показу фільмів — кінотеатрів, телепрограм, онлайн-платформ з аудиторією, яку цікавить саме документальне кіно".

• Документи фестивального зразка

Ще кілька років тому для українського документального кіно подією була прем'єра фільму класиків — Сергія Буковського чи Романа Бондарчука. Зараз, ідучи на показ, глядач підсвідомо готовий відкрити для себе такий дебют, як "Жива ватра", потрапити на жорстку трансляцію з Маріуполя ("10 секунд") чи насолоджуватися мистецьким експериментом "Манливий, солодкий, без меж".

• "Диксиленд" Романа Бондарчука — фільм дуже ніжний, людяний. Десь у Рільке сказано про самотність, але це й про дорослішання, як це боляче: "его рост болезнен, как рост ребенка, и печален, как начало весны".
• "Тато мамин брат" — напрочуд делікатно розказана Вадимом Ільковим драматична історія, чудовий герой, художник, музикант Толік Бєлов — по-справжньому шляхетна людина!
• У цьому ж ряду "Сімейні ігри" Аліси Коваленко. Це драми, що розгортаються на наших очах ціною довгого проживання впритул до героя, коли ти жертвуєш власним комфортом, занурюєшся в життя іншого, хворієш чужим болем.
• "10 000 виборців" Уляни Осовської — серйозне, відповідальне документальне висловлювання, відмінно зняте Денисом Страшним — не в сенсі красиво, а пильним оком справжнього документаліста, і він не прогавив жодного важливого моменту. Сьогодні, напередодні виборів, його треба було б показувати всюди.
• Дуже цікавий "Манливий, солодкий, без меж", Тетяни Ходаківської. Я дивилась і думала — ну як їй спадає на думку так монтувати — несподівано, магічно якось! Повертаючи твоє сприйняття, народжуючи не лише смисли, а створюючи поетичну таку тканину. Не сентиментальну, а поетичну за своїми законами. Так працює документальна есеїстика, яку я страшенно люблю і якої нашому кіно після есе Олександра Балагури так не вистачає.
• Сильний і страшний фільм "Дельта" Олександра Течинського. Я пам'ятаю, як на пітчингу Держкіно він сказав: "Це фільм про туман". Туман — така непозбувно кінематографічна матерія! Зачаровує під музику обсценної лексики. Але найстрашніший для мене епізод фільму: коли без мату з дитиною розмовляє тверезий батько.
• Цей перелік можна продовжувати: прекрасна і відверта "Головна роль" Сергія Буковського; фільм, від якого хочеться кричати, "Явних проявів немає" Аліни Голової; щемка "Війна химер" Анатасії та Марії Старожицьких; зворушливий "Михаїл і Данііл" Андрія Загданського, вражаюча монтажем радянських хронік "Какофонія Донбасу" Ігоря Мінаєва.

Источник