Бути почутою: Особиста історія переселенки, яка заново будує життя та країну

Катерина Балабанова, переселенка з Луганська, виїхала в червні 2014 року. Зараз працює в Міністерстві охорони здоров'я (півтора роки радником міністра, рік директором державної установи МОЗ). Навчається на магістерській програмі з управління і врядування в Київській школі економіки. Сьогодні Катерина розповідає про свій життєвий досвід, який отримала не за власною волею.

Я жила, мріяла про сукню, відпочинок на курорті, нове авто. Раділа перемогам доньки, змагалася з подругами за чистоту в новій оселі та смачні рецепти, ревнувала чоловіка до роботи, заробляла гроші невеличким бізнесом, будувала кар'єру в університеті та клініці. Так, планувала відкривати приватну лікарню, шукала інвесторів та навіть пройшла спеціалізацію "на головного лікаря".

Луганськ, 2014-й

Все це виявилося неважливим. Нема підґрунтя, нема правди, церкви навіть немає. Під дулом автомату люди виявляються справжніми, толерантність стає зрадою. Порожнє спекотне місто, російськи гради методично руйнують райони. Мертві кафе, обгорілі чорні будівлі та заправки. Найскладніше — збрехати шестирічний доньці, що ховатися від обстрілу в арці багатоповерхового будинку, не піднімаючись до квартири, — це така весела гра. Коли сама впевнена, що це останні хвилини життя. Та навчити її саму тікати полем з маленькім іграшковим рюкзаком з грошима на перший час, якщо чеченці на блокпосту не пропустять нас. Бо за два дні до того тебе витягли з машини, кинули на землю та стріляли поруч, заради розваги.

Київ, сьогодні

Рідне місто, у якому жила та навчалася. Мирне життя. Але ти знаєш, що в країні війна. У душі порожньо. Відновляти колишні звички, прагнути до сукні, машини та чогось ще. Навіщо? Ти більше не зможеш. Ти ж знаєш, це все нічого не варто. Навіть до церкви не підеш. Бо бачила свого духовника, якому 10 років сповідалася перед причащанням, на чолі "руської хресної ходи".

Багато знайомих поїхало з країни. Власний вибір, на порозі якого я теж була. Лишити доньку Батьківщини я не змогла. Коли втрачаєш все матеріальне, розумієш, що отримуєш шанс відновитися у новому стані. Малі цілі більше не для тебе. Зробити краще для іншого, знайти фронт боротьби та відбудовувати свою країну. Поки не побудуємо. Поки не повернемо наші малі Батьківщини.

Мій досвід став потрібен в МОЗ. Це зараз така державна інституція, де тебе чують та дають можливості реалізувати себе. Якщо ти прийшов не за власними грошима-амбіціями, а для суспільного добра. Де взялися за найскладнішу та необхідну реформу охорони здоров'я чесні принципові люді, для яких толерантність до брехні — це зрада. Але це тема окремої статті. В особистій історії скажу тільки, що мені пощастило зустріти таку міністерку, котра скаже: "Роби!".

Півтора року радником міністра на громадських засадах. Тобто безкоштовно. З робочим днем з 9-ти до завершення справи. Виявилося, медичного досвіду не достатньо. Ступень та звання з медичних наук потребують апгрейту. Потрібні спеціальні професійні знання та навички з управління. Головне — визнати це для себе. Тому вступила до магістратури. Потім саме на те місце, куди було потрібно для продовження роботи, туди я пішла. Я не працюю, я воюю. З несправедливістю, нерівністю, дезінформацією, відвертою брехнею, штучним поділом країни. Реформування будь-якої галузі держави — складний процес з великою кількістю змінних. Це потребує певного часу. Держава живе за іншими часовими межами. Якщо хтось обіцяє моментальні результаті — відвертий популізм. Разом зі мною мої однодумці, хто ніколи в житті не опинився би в державному секторі, як що б не було потрібно. Хлопці та дівчата з Майдану, з фронту. Хто вижив в Дебальцево, рятував Героїв, отримав інвалідність у 26, щоб інші жили, допомагав в тилу та на лінії вогню, волонтерів. Питання "навіщо?" серед нас не виникає. Одна мотивація та стійкість.

У 2018 році я провела більше 50 нарад в різних областях України. Кадрова політика не проста справа. Ми всі однакові з власними особливостями. До речі, п'ять років тому я не спілкувалася українською мовою. Зараз власний щоденник я пишу українською. Наведу один приклад. Наприкінці року в селекторній нараді прийняли участь всі 25 областей. Спочатку оголосили порядок денний, потім кожна область включалась та висловлювала власну позицію. Всього приблизно 120 установ. Перебити іншого неможливо, бо у кожного власний час. Після Донецької області був Івано-Франківськ, після Луцька включилася Луганська область. І там одна директорка сказала: "Ой! А ми ж одного і того ж хочемо. Коли чуємо один одного…"

У кожній області хочуть добре і мирно жити, обережно поважають владу, але розраховують самі на себе і для себе. Чекають на краще. Чого бракує всім нам — не треба сидіти та чекати, що хтось за нас подбає. У Луганську люди сиділи і чекали: це трапиться з ким завгодно, але не зі мною. Так не працює: наша доля і доля нашої країни залежить від нас самих!

Я знову змогла причаститися, в Єдиній Церкві України. Я знову вірю в перемогу, в силу спільноти та окремої особистості, котру ця спільнота обирає.

Така коротка історія життя українки, переселенки, що працює в МОЗ. Моє відношення до подій та особистостей, очевидцем та сучасником яких я є. Життєвий досвід, що я отримала не за власною волею, дає мені право відверто казати свою точку зору. Право на те, щоб бути почутою без сперечань, просто на віру. Повірте мені, наш голос має силу! Користуйтесь ним.

Читайте також: Несвободные: Истории женщин, отбывающих тюремное заключение в Украине

А щоб бути в курсі найцікавішого з ZZА! — підписуйтесь на наш Telegram!

Источник